Хто не знайомий з біографією Генріха Семирадського і вперше побачить його картини, напевно, подумає, що він народився і безвиїзно жив у одному з міст найстарішої частини Європи або, принаймні, змалечку черпав мистецьке натхнення у тиші римських бібліотек. Утім, подібне враження буде неповною правдою, оскільки на батьківщину міфічних антів він перебрався вже дипломованим художником, але й після цього до кінця життя називав своїм єдиним учителем скромного педагога з харківської чоловічої гімназії №2 Дмитра Безперчого. Крім цього, мистецтвознавці переконані: великим майстром художньої деталі Семирадський став і тому, що свого часу успішно закінчив фізико–математичний факультет Харківського імператорського університету.

Скромний учитель відомих майстрів

Автор гігантських античних полотен, що прикрашають нині найвідоміші картинні галереї світу, народився 24 жовтня 1843 року в невеликому селі Новобєлгород (нині селище Печеніги) неподалік Харкова. У цьому військовому поселенні батько майбутнього художника не один рік служив лікарем драгунського полку. Втім, коли Хендрику виповнилося чотири роки, родина перебралася до губернського центру, придбавши в районі затишної Тюринки просторий маєток. Дім вихідців iз польських дворян одразу став місцевим осередком їхньої­ рідної культури й пристанищем харківських католиків, оскільки глава сімейства почав працювати старостою у міському костьолі, що й донині дивом зберігся по вулиці Гоголя.
У гімназії №2, куди Хендрика віддали до першого класу, на той час уже працював учителем малювання учень Карла Брюлова Дмитро Безперчий, якому вдалося пробудити художній дар не лише у юного Семирадського, а й у таких відомих українських художників, як Сергій Васильківський, Петро Левченко, Михайло Ткаченко. Секрет педагога Безперчого був у цілісному баченні світу, де важливим вважалося все — література, музика, живопис, творчість відомих майстрів. Що ж стосується техніки малювання, то вона з усіма професійними нюансами розбиралася з учнями настільки скрупульозно, що навіть після закінчення Петербурзької академії мистецтв Генріх Семирадський називав Дмитра Безперчого своїм єдиним учителем і листувався з ним фактично усе своє життя. «Я переконався у розумності начал, які ви мені дали, — писав він своєму наставнику вже з Європи. — Начал широких, що надавали можливість одночасно розвивати уяву і техніку та вимогу тренуватися в малюнку».

Після закінчення гімназії батько Генріха наполіг на тому, аби той вступив до Харківського імператорського університету на фізико–математичний факультет природничого відділення. Там студент зацікавився біологією і згодом захистив кандидатську дисертацію на тему «Про інстинкти комах». Ця праця була цікавою не стільки науковим змістом, стільки художнім оздобленням, оскільки майбутній кандидат фізико–математичних наук Семирадський щедро прикрасив її численними малюнками метеликів та жучків. До предмета своїх університетських занять Генріх більше ніколи не повернеться, але математичний розрахунок при побудові композиції, здатність сприймати світ через деталі, гостра спостережливість ока, на думку ­фахівців, з’явилися у митця саме завдяки студіюванню точних наук у харківській альма–матер. До речі, навчаючись в університеті, Генріх продовжував брати уроки у Безперчого і, отримавши диплом, уже двадцятирічним, став спочатку вільним слухачем, а пізніше студентом Петербурзької академії мистецтв.

У 1870 році художник приїхав до Харкова востаннє, аби продати родовий маєток. На той час його батько в чині генерала вийшов на пенсію і переїхав до Польщі. Під час цього візиту Семирадський продав директору художньої школи Марії Раєвській–Івановій свою картину «Оргія осяйних часів царизму», що нині зберігається в Харківському художньому музеї разом iз двома іншими полотнами художника — «У лавці трунаря» та «Ісаврійські пірати продають свою здобич».
Вулиця, де жили Семирадські, нині називається Семиградською. «Ми не раз говорили на засіданнях топонімічної комісії про зайву літеру в назві, — каже співробітник Художнього музею Ольга Денисенко, — але прикру помилку чомусь так і не виправили».

Життя — як мистецький тріумф

Як тільки у 1864 році Генріх Семирадський вступив до пітерської академії і нарешті отримав можливість безвідривно займатися улюбленою справою, йому усміхнулася доля справжнього тріумфатора. Вже через рік він отримав Малу срібну медаль за ескіз «Янгол смерті б’є всіх первістків Єгипту», а у вересні 1868–го — Малу золоту за роботу «Діоген, який розбиває чашу». Цей успіх дав йому право взяти участь у конкурсі на Велику золоту медаль (вінець академічної освіти і мрію усіх студентів академії), яку він отримав у 1870 році за картину «Довіра Олександра Македонського лікарю Філіпу».

Разом iз цією високою нагородою Семирадському пощастило отримати право на пенсійну поїздку до Мюнхена за казенний рахунок, куди він вирушив уже з готовими ескізами масштабної композиції «Римська оргія осяйних часів царизму». Працюючи над картиною, молодий митець ризикнув поєднати в одну композиційну систему велику кількість персонажів, складне архітектурне тло, скульптури, непросту гаму нічних кольорів, вразивши експертів своєю відвагою і розмахом творчого пошуку. У результаті робота не залишилася непоміченою і допомогла художнику витягти черговий щасливий квиток. У 1972 році «Римська оргія» була показана спочатку на виставці у Мюнхенському художньо­му товаристві, а потім на академічній виставці у Петербурзі, де її спочатку купили за 2 тисячі рублів, а потім перепродали тоді ще великому князю, а в майбутньому — імператору Олексадру ІІІ. Так в особі спадкоємця російського престолу Семирадський знайшов і покровителя, і постійного замовника картин: той був настільки вражений творчістю художника, що поступово придбав фактично всі його масштабні полотна. І оскільки колекція монарха з часом стала ядром Руського музею у Москві, саме там зберігаються й понині найбільш знакові роботи Семирадського.

Доленосною «Римська оргія» для художника стала і тому, що виручених за неї коштів вистачило на поїздку до Італії, в яку він закохався одразу і назавжди. Спочатку митець хотів оселитися у Флоренції, де навіть зняв собі студію, проте коли на власні очі побачив Рим, то сказав, що зможе жити лише в ­цьому місті. Цитадель древньої цивілізації остаточно сформує тему його сюжетів — античність і раннє християнство, а також надасть творчості Семирадського монументальності, благородства, яскравості кольорів.­ Свій особняк під Римом він збудує максимально зручним для того, щоб створювати величезні полотна з героями на повний зріст.

Генріх та Фріна

Період 1880—1890 роки стане найбільш плідним десятиріччям у творчості Генріха Семирадського. Тоді ж він створить свою найвідомішу картину «Фріна на святі Посейдона в Елевсині». Перед тим як узятися до роботи, художник відвідав Грецію, де колись влаштовували античні оргії. «Давно я мріяв про сюжет із життя греків, що надавав можливість вкласти якомога більше класичної краси в його уявлення, — писав митець. — У цьому сюжеті я знайшов величезний матеріал! Сонце, море, архітектура, жіноча краса і німий захват греків при вигляді найкрасивішої жінки свого часу…»

Уперше «Фріну» Семирадський показав глядачам на своїй персональній виставці у Петербурзькій академії мистецтв, яку відвідало майже 300 тисяч чоловік. Просто з зали картину купив давній шанувальник художника імператор Олександр ІІІ, який тоді ж озвучив свій намір відкрити у Петербурзі музей російського мистецтва. Але той факт, що на цей доброчинний жест монарха надихнула картина з нетутешнім сюжетом, викликав неоднозначну реакцію у тодішніх мистецьких колах імперії. «Хіба це російська картина?» — обурювався живописець Григорій Мясоєдов, називаючи автора «чортополохом» і висловлюючи тим самим загальну думку про подію. Водночас у Європі, де Семирадський покаже «Фріну» пізніше, вона лише додасть йому нагород: художник стане членом Туринської академії і членом–кореспондентом

Французької академії мистецтв

До речі, нищівна критика російських митців на адресу Семирадського поступово стала чимось звичним. Його звинувачували у відірваності від життя, захопленні неіснуючим світом, який не має нічого спільного ні з реальністю, ні з істинним життям простого народу. Але, як не дивно, саме вигадана художником краса, що подібна до мрії, і стала гарантією його незмінної популярності у найширших верств населення. Ольга Денисенко каже, що у 2000 році Харківський художній музей виставив «Ісаврійських піратів, що продають свою здобич», на малій батьківщині Семирадського у Печенігах. Зал місцевого ліцею був переповнений увесь день, а пізно ввечері сюди прийшли у робочому одязі механізатори й попросили охорону відкрити двері персонально для них. «Хлопці, ми ж цілий день у полі, — сказали вони. — Дайте ж подивитися на піратів».

Ще через два роки Генріху Семирадському у Печенігах відкрили пам’ятник, який і досі вважається єдиним у світі. І це при тому, що в історію він увійшов як російський і польський художник.

Лариса Салімонович

Semiradsky_Christ_and_Sinner

.jpg