Історія Печенізької територіальної громади, до складу якої входять селище Печеніги, села Кицівка, Приморське (Новокомсомольське), П’ятницьке, – сягає в сиву давнину. З точки зору істориків, заселення нинішньої території Печеніжчини розпочалося ще близько 7000 літ тому. Місцевість, на якій розташовані селище Печеніги і довколишні села, зветься Печенізьким Полем. Є здогадки, що тут наприкінці VІІІ – на початку ІХ сторіччя була одна зі стоянок кочових племен печенігів.
Страшна татаро-монгольська навала зруйнувала не лише князівства Київської Русі, а й наш благословенний край. Він обезлюднів за часів панування Золотої Орди (1238 – 1443 роки).
Селище Печеніги було засновано на Дикому полі в 1646 році групою переселенців в кількості 205 осіб на чолі з Федотком Левоновим.
У 1654році в Печенігах знаходить притулок нова група поселенців – 45 сімей на чолі з Іваном Волошеніним. Ось ці дві групи переселенців і стали засновниками і першими жителями Печеніг. Назва селища була запозичена від озера Печеніги, що знаходилось під Бубонистою горою. Назва самого озера походить від того часу, коли у кочового племена печенігів була біля нього стоянка. Головною небезпекою перших поселенців були кримські татари. Тому поселення закладалися у вигляді укріплених містечок.
У 1647 році в Печенігах збудовано Покровський храм.
У 1660 році – перший Преображенський храм.
У 1667 році міщани Печенізької слободи переписалися в козаки.
6 квітня 1817 року було видано царський указ, згідно з яким десять казенних сіл Зміївського повіту та три Вовчанського, а саме: Печеніги, Базаліївка, Кицівка повинні були бути передані з цивільного управління у військове. 15 серпня 1817 року місцевих жителів перевели із військових обивателів в розряд військових поселян. Формування п’ятого військового округу з центром в Печенігах, яке включало в себе будівництво, організацію навчання і виробничих відносин, впорядкування побуту його мешканців тривало до 1825 року.
З квітня 1826 року Печеніги називалися Новобєлгородом, так як довгий час тут знаходився Бєлгородський полк. 1869 рік – рік створення в Печенігах Новобєлгородської центральної каторжної в’язниці.
1919 рік, червень – створення найбільшого на Харківщині партизанського загону.
7 липня 1923 року утворено Печенізький район на підставі Постанови Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету в складі Харківського округу, до якого ввійшли і села Печенізької громади.
1958 – 1963 роки – будівництво Печенізького водосховища.
У грудні 1963 року внаслідок адміністративних реорганізацій район було ліквідовано, територія розподілена між Великобурлуцьким та Чугуївським районами, Печенізька громада відійшла до Чугуївського району.
13 грудня 1991 року, відповідно до Постанови Верховної ради України № 1982-ХІІ, за ініціативою місцевого населення район було відновлено, але в нових межах. Печенізька громада ввійшла до складу Печенізького району.
Сьогодні селище Печеніги буяє яскравою квіткою, зачаровує своєю мальовничістю. Його перлиною є Печенізьке водосховище, від краси якого захоплює подих. Мешканці краю з любов’ю називають його морем, на природному амфітеатрі якого вже дванадцять років поспіль проходить етнічно – мистецький фестиваль «Печенізьке поле».
Два блакитні рукави, один природній, інший штучний поєднались в одну гомінку течію і несуть живлючу вологу Сіверського Дінця до міст і сіл України. А по обидва боки русла Дінця переглядаються між собою сосновий та листяні ліси, ваблячи до себе красою, грибами, ягодами, звіриною. А пагорби, як подихи землі, несуть аромати різнотрав`я.
Печеніги дали світові славетні імена: Дмитра Костянтиновича Бобильова (1842), професора механіки; Генріха Іполитовича Семирадського (1843), видатного майстра пензля; Ольгу Петрівну Джигурду (1901), члена Спілки письменників України; Григорія Івановича Петровського (1878), радянського державного і партійного діяча; Володимира Федоровича Ужика (1950), заслуженого діяча науки, почесного працівника вищої професійної освіти Російської Федерації, доктора технічних наук, професора, проректора з наукової роботи Білгородської державної сільськогосподарської академії; Миколу Олексійовича Тарасенка (1952), професора, декана ХПІ; Фисуна Олександра Павловича (1954), дійсного члена Російської академії природничих наук, доктора технічних наук, професора конституційного та адміністративного права; Героїв Радянського Союзу – Григорія Пилиповича Панченка (1900), Олександра Федоровича Козакова (1907) та багато інших видатних земляків.
У нашому селищі за останні роки були збудовані красень ліцей, Свято-Преображенський храм, у 2012 році відкрито центр культурного осередку – районний Будинок культури, в якому розташувались дві бібліотеки – доросла та дитяча, централізована бібліотечна система, дитяча музична школа.
Головними виробниками промислової продукції селища є підприємства ПРАТ «Фінпрофіль», ТОВ «Берест плюс», ВАТ “Печенізьке рибоводне господарство”. Землю обробляють фермерські господарства, одноосібники та сільгосппідприємство ТОВ «Печенізьке». Є лікарня, 4 аптеки, магазини, кафе, базар, автостанція, потужним джерелом економічного росту є малий та середній бізнес та ряд інших організацій, що забезпечують життєздатність громади.
У селищі є братська могила радянських воїнів, полеглих під час Великої Вітчизняної війни при захисті та звільненні краю, перший в світі пам’ятник Г.І. Семирадському, стела пам’яті-застереження Чорнобильській трагедії.
Багата історична спадщина продовжує надихати односельців на нові звершення, що сприяє подальшому розквіту наших улюблених Печеніг.
Село Кицівка розташоване неподалік селища Печеніги обабіч автомобільної дороги Харків-Печеніги на лівій, південній стороні річки Велика Бабка. Заснували хутір у 1702 році вихідці з-за Дніпра, і отримав він назву від прізвищ перших його поселенців Кецак і Киценко.
Хутір швидко залюднювався, тож громада вирішила побудувати свою церкву. Місце для храму хуторяни вибрали одразу – в центрі поселення на невисокому піщаному підвищенні біля озера, утвореного річкою В. Бабка. У 1717 році дерев’яний храм було зведено.
Із побудовою церкви змінився статус поселення – з хутора воно перетворилося в слободу. У зв’язку з незначною кількістю жителів її частіше називали і записували як слобідка. Станом на 1768 рік в селі Кицівка були селітроварні.
У 1804 році було завершено зведення нового Троїцького храму. Він теж був дерев’яний, але значно просторіший і величніший від попереднього.
У зв’язку з утворенням військового поселення в 1817 році за планами впровадників поселення кожної військової слободи повинні були мати не менше 200 дворів, 1500 жителів і 3000 гектарів сільгоспугідь. Слобідка Кицівка не відповідала цим вимогам, тому майже всіх жителів слобідки вирішили пересилити у Артемівську військову слободу, після її створення. У 1824 році жителів слободи майже повним складом переселили в Артемівку.
Після будівництва Печенізького водосховища, близько 1965 року озеро в Кицівці раптово зникло, залишивши лише невелике поросле рогозом блюдце, що примикає до автодороги Печеніги – Харків. Немає вже й пагорба, на якому стояв Божий Дім, його розгорнули під час будівництва початкової школи.
У селі народився багаторазовий чемпіон світу з гирьового спорту Юрій Володимирович Орлов.
Станом на січень 2018 року у Кицівці мешкало 233 особа, є фермерські господарства, сільський клуб, бібліотека, медпункт, торгівельні точки, братська могила радянських воїнів, полеглих при захисті та звільнені села від німецько-фашистських загарбників.
Село Приморське розташоване за 5км. на схід від райцентру Печеніги, майже поруч з автомобільною дорогою Харків-Печеніги-Великий Бурлук. Знаходиться на гребені вододілу річок Мокрий Бурлук і Сухий Бурлук неподалік їх злиття. Село має цікаву історію, до того ж розпочату в іншому місці, віддаленому від сучасного на 10км.
В останній чверті 17 століття біля річки Хотомлі за 1 км. від її падіння в Сіверський Дінець селянами-українцями, вихідцями з Подніпров’я було засновано хутір. У 1698 році хутір з водяним млином, земельним клином і лісом за наказом Ізюмського полковника Ф.В.Шидловського був переданий у власність невеликому місцевому монастиреві – Аркадіївській Богородичній пустині. Хутір з часом збільшився і став слобідкою, її назва було пов’язана з монастирем – Чернече, Троїцьке. У 30-ті роки ХХ століття, в пору перейменувань на радянський лад, село отримало назву Комсомольське. Під час будівництва Печенізького водосховища в 1958 – 1963 роках жителів його переселили на нинішнє місце, де було збудовано нове село, мешканці якого залишили колишню назву з додаванням слова НОВО.
У роки Великої Вітчизняної війни, 28 і 29 грудня 1941 року, село Комсомольське було повністю спалене німецькими загарбниками, загинула значна кількість його жителів.
У селі народився Герой Радянського Союзу Никифір Миколайович Зінченко.
На даний час в Новокомсомольському мешкає 297 осіб, є відділок сільгосппідприємства ТОВ «Печенізьке», фермерські господарства, дитячий садок, сільський клуб, бібліотека, медпункт, торгівельні точки, перенесена братська могила радянських воїнів, полеглих при захисті та звільнені села Комсомольське в період Великої Вітчизняної війни.
Село П’ятницьке розташоване в основному на лівому березі річки Велика Бабка. Вище за течією, на відстані 4км розташоване село Велика Бабка (Чугуївський район), нижче за течією на відстані 5,5км – село Кицівка.
Село має цікаву історію, до того ж розпочату в іншому місці, віддаленому від сучасного.
У результаті проведення державної політики Російського уряду по зміцненню кордонів Росії в 1641 році з Бєлгорода, Курська і Оскола «по царскому повелению» для поповнення гарнізону чугуївської фортеці, яку перед тим покинули українські переселенці-бунтівники, прибули служиві люди. У 1647 році їм виділили землі навколо Чугуєва, в тому числі і на берегах середньої течії річки Велика Бабка. За наказом Чугуївського воєводи тут поселились козаки полкової служби, заснувавши слободу, яку назвали Козача Бабка. Козаки у вільний від служби в Чугуївській фортеці час обробляли виділені їм земельні ділянки.
Мешканці слободи в кінці 17 ст. звели храм на честь Парасковії П’ятницької на згадку про храм, який під такою назвою вони відвідували в слободі Піщане до побудови свого храму. Остання назва настільки міцно ввійшла в побут прихожан, причетників, що й слободу незабаром стали називати П’ятницьке.
П’ятницька церква, неодноразово ремонтована і перебудована, прослужила прихожанам до 1825 року, а потім була закрита. Сталося це після створення в 1817 році військового поселення і включенням в його склад слободи П’ятницьке.
Але так як територія населеного пункту була замала для будівництва жилих і господарських будівель для мешканців та солдатів-уланів Чугуївського полку та будівель для військового призначення (складів, конюшень, школи, манежу тощо), то військове командування вирішило перенести поселення нижче на декілька кілометрів по течії річки Велика Бабка і розмістити його на обох берегах більш просторої частини долини. Сім років тривало створення військової слободи П’ятницьке в оточенні великого дубового лісу, яке закінчилось у 1825 році її заселенням.
У 1861 році в П’ятницькому була збудована церква в пам’ять Різдва Христового – Христоріздвяний храм. Будівля храму слугувала прихожанам до середини 30-років ХХ ст., а потім в результаті тиску партійних і радянських органів влади була закрита, а в період 1933-1939 років підпалена місцевим жителем на прізвище Кандубін.
Населення села П’ятницьке становить 140 осіб.
На території села є фельдшерсько-акушерський пункт, бібліотека, магазини, братська могила радянських воїнів, в якій поховано 295 воїнів, серед них Герой Радянського Союзу Дьомін А.Ф., є також пам’ятний знак на місці подвигу Героїв Радянського Союзу Асанова Д.А., Дьоміна А.Ф. Назарова А. П., здійсненого 23 березня 1943 року.